Феномен українського дисидентства ще неусвідомлений.

На початку цього року у щотижневику ПіК N 43 (78) з’явилася стаття Володимира Кметика "Оксамитовий сезон українського дисидентства". Красива назва, однак, не заважає дещо розгубитися, коли читаєш статтю. Справа в тому, що пан Кметик, як на мене, мало знайомий з питанням, про яке йдеться. Борони Боже, я не хочу ображати автора, але і вітчизняні дисиденти мені дорогі не як пам’ять, не як абстрактна проблема, а як люди, на яких ми з молодих літ дивилися (і дивимось зараз) з повагою і співчуттям, намагаючись не робити вчинків, які б вони вважали негідними чи прикрими. Вони вчили нас жити у тоталітарному суспільстві часто не тільки ціною власної свободи, а й ціною свого життя. Тому стаття пана Кметика і здається мені такими собі "записками стороннього". Тим більше, що редакція ПіКу не знайшла за потрібне надрукувати нашу відповідь на статтю. 

А ця стаття має не тільки значення особистої думки окремої людини: дедалі все частіше ми стикаємося в пресі з таким "відкриттями" на історичні теми, бо коли щось відходить в історію, навіть на 10-15 років, відразу починаються спроби людей, які були тоді осторонь і не дуже розумілися у проблемі під час подій, подати їх так, як їм хотілося б бачити. От і з’являються такі відкриття суспільної думки, як у п. Кметика. Шановний автор вважає, що дисиденти і партноменклатура СРСР — Хрущов, Горбачов — це чи не теж саме, що інакодумці нібито і не бажали і не гадали боротися із радянським устрієм, а все вийшло так саме собою без їх бажання, праці і переконань. Виходить — ці люди бажали чогось свого, чогось для себе здобули — і тепер саме вони задоволені. 

Ще більш дивують загально-історичні мандри деяких нових дисидентознавців. Той самий п.Кметик виводить початок інакодумства в російській імперії від релігійних реформ Нікона. Я зіткнулася з думкою, що коріння інакодумства у стрілецькому бунті, а що князь Курбський — вже відвертий дисидент. 

На мій погляд, з таким же успіхом можна було б виводити коріння національного дисидентського руху від Сократа, Діогена чи Ехнатона — релігійного реформатора у стародавньому Єгипті. 

Але справа в тому, що термін інакомислення (як явище, а не риса характеру) підходить до того стану в суспільстві, коли йому взагалі може бути притаманне якесь соціальне мислення, а не боротьба у чистому вигляді за владу чи за релігійні догмати. Отже, думати інакше російське суспільство почало трохи пізніше того часу, коли воно взагалі почало думати. Тобто, коли у імперському суспільстві з’явилася достатня кількість людей, які почали замислюватись про долю країни як громадяни, відчувати себе громадянами і прагнути впливу на її історичний розвиток. Бо доки таких людей одиниці — всі інші переповнені "почуттям великої родини", тобто є членами традиційного (чи квазітрадиційного) колективу. І думає за них хтось інший: голова родини, батько — цар, перший секретар обкому, тощо. Критична маса "думців" накопичується, як правило, в процесі звільнення суспільства, всього, чи, як в російській імперії, якоїсь його частини. Це найважчий варіант, бо напівтрадиційні суспільства думають однією частиною, а інша частина цього суспільства, навіть не розуміє, про що саме дбає інша його частина. Реформи Петра Першого підштовхнули процес, який розірвав Російську імперію на два народи. Зорієнтоване на Захід дворянство мало повний комплект ідей, на яких зростала свобода у Франції — більшість населення була до цього вкрай байдужа. "Указ про дворянські вільності" Катерини Другої закінчив цей розподіл, давши меншій частині майже необмежену владу над більшою частиною країни, водночас посіявши у вільній частині суспільства сумнів у справедливості державного ладу і корисності цього устрою для держави. 

Я вже не кажу про те, що будь-яка імперія, що об’єд-нує народи різних культур, часом протилежно спрямованих, роздерта протиріччями, які є для неї істотно, генетично властивими, і позбутися цих протиріч неможливо, доки вона існує. Процес дезінтеграції імперії має різний перебіг. Іноді громадяни навіть не усвідомлюють, що їх країна насправді має не політичні, а структурні вади. Але влада відчуває кількість і вагу протиріч і намагається утримати державу у стані керованості у будь-який спосіб. Отже, влада в Росії за ті часи не мала суттєво іншого менталітету ніж інакодумці, вона була неспроможна цей менталітет практично використовувати. Тому інакомислення в Росії було трагічним і безперспективним і в 19-у сторіччі, і на початку 20-го. 

Імперія падала під своєю вагою, і не інакодумці її розвалили, і не більшовики, а історичний процес модернізації, з яким не спроможна була впоратися країна. Я згодна з відомою думкою, що влада в 17-у році була кинута на вулиці, і більшовики її тільки підібрали. Не можу погодитись з іншою відомою думкою, що Україну загубило те, що до влади тут прийшли інтелігенти-інакодумці. Біда тогочасної України у 17-20-і роки була в тому, що до влади прийшли соціалісти, які не відчували своєї суттєвої відміни від більшовиків. Суспільство різних частин України було різнонаправленим і неструктурованим. У тих частинах російської імперії, де владу опанували так звані "буржуазні націоналісти", на уламках менш різнокультурної і більше освіченої Австро-Угорської імперії, в процесі революції 17-го року і Першої світової війни сформувалися вільні держави. Це сталося у Польщі, Фінляндії, країнах Балтії, в Західній Україні тощо. Навпаки, частина Центральної і Східної України, роздерта протиріччями, не встояла, бо її інакодумці не вважали (в основному) більшовиків за ворогів №1. Потім пильність національно свідомих соціалістів приспав союзний договір 22-го року — велика тактична перемога Леніна. Багато хто з них підозрював, чим це може скінчитися, але момент здобуття незалежності був втрачений. Казати про інакодумство у часи сталінського терору можна тільки умовно: ще незнищенне інакодумство чи емігрувало, чи пішло у глибоке підпілля у всієї Росії, а особливо в Україні, виснаженій найжорстокішим терором та штучним голодомором, якого взагалі не знала історія. Тобто виводити дисидентський рух із дореволюційного інакодумства, на мій погляд, можна тільки умовно і тільки в частині саме національних рухів. Бо національні рухи і Російська імперська інтелігенція мали зовсім різні ідеології. 

В статті п.Кметика мене здивувало, що автор чомусь робить диригентами дисидентського руху 50 — 80-х років Хрущова і Горбачова, хоча обидва лідери СРСР про дисидентів і не гадали. Вони йшли єдиним шляхом, який в них ще залишався для збереження своєї влади. Хрущов зробив те, що в свій час Катерина Друга — звільнив саме вищу партноменклатуру. Звільнив від терору, бо саме вона насамперед потерпала від нього при Сталіні. Він розвінчав сталінізм, бо без цього приборкати каральні органи було неможливо. На час приходу до влади Горбачова СРСР програв холодну війну і був вимушений йти до західних технологій і капіталів. Отже, дисидентство — це рух 50 — 80-х років, що виник як реакція на послаблення комуністичного режиму і, відповідно, поступового звільнення суспільства. На жаль, цьому рухові були притаманні генетичні вади імперського інакодумства, оскільки цей рух розвивався в імперії. Наприклад, дисидентів Росії в СРСР на відміну від Угорщини, Чехословаччини і Польщі не підтримувала більшість населення, але знов-таки це не стосується національних рухів, де поруч з інтелігенцією були представники всіх верств населення. Імперія продовжувала непомітно для її громадян розпадатися. І ті, хто був ув’язнений у політичних таборах, знали це, бо в’язні сумління сиділи там національними громадами. А при визвольнику Хрущові розстріляли повстання грузинської молоді, яка вперше заявила про необхідність виходу Грузії із складу СРСР, і повстання на Північному Кавказі. Політичні репресії проти інакодумців у післясталінські часи були найбільш численними саме при Хрущові: на 1957-1961 р.р. припадає близько 75% усіх політичних процесів. При Горбачові були відомі події у Тбілісі, Литві, Латвії, Нагірному Карабасі. 

Чомусь в творах деяких сучасних дисидентознавців взагалі зникає слово "правозахист". А саме цим і відрізнялись сучасні дисиденти від революційного "брожения" царських часів. Рух 50 — 80-х років — це спроба довести всьому світові, що комуністичний режим порушує права людини, позбавляє її головних свобод, отже, він не робить того, що обіцяє народові. Дисиденти прагнули свободи слова, свободи совісті, вони йшли в табори, щоб показати, що всього цього в Радянському Союзі не існує. Вони намагалися створити легальні громадські організації, тобто використати права, які були проголошені в Конституції СРСР. 

Після Другої світової війни людство поміняло пріоритети. Воно зрозуміло, що не виживе, якщо не спробує створити єдиних стандартів у дотриманні прав людини. Так, ООН у 1948 році прийняла Загальну декларацію прав людини. Радянський Союз і його сателіти тоді утрималися при голосуванні, але приєдналися до пактів ООН з прав людини, а у 1976 році — до Гельсінкських угод. Саме тоді з’явились перші Гельсінкські групи: спочатку у Москві, потім і в Україні, Литві, Вірменії, Грузії. Вони мали намір примусити державу виконати свої ж міжнародні зобов’язання і свої закони. Держава відповіла репресіями, які продовжувала аж до 1987 року, а деяких політичних в’язнів, про яких не знав широкий загал, було звільнено ще пізніше, у 90-х. Тож про який "Горбачовський дисидентський призов" можна казати? Національні рухи, і з них чи не найпотужніший — український, доводили світовій спільноті, що всі права національних меншин, включаючи право республік СРСР на відокремлення, існують тільки на папері. Менша частина дисидентів висувала тільки вимоги дотримання прав, а у відповідь отримувала табірні терміни, незрівнянні з термінами дисидентів метрополії. Взагалі, визначення і структуризація дисидентського руху, що дає пан Кметик, дуже далекі від строкатої і мозаїчної картини українського визвольного руху, де були і колишні оуновці, і різноманітні підпільники, і релігійники, і борці за еміграцію з СРСР, і організатори незалежних профспілок, і багаточисельні автори антирадянських листівок. Феномен українського дисидентства ще зовсім не усвідомлений. 

Розпад радянської імперії не був результатом дій дисидентів, але майже ніхто з них не переконував громадян в доцільності збереження комуністичного устрою, а українське дисидентство, починаючи з 89-го року, чітко відстоювало позицію відокремлення від імперії, разом з прибалтами, вірменами, грузинами. Інша справа, що можна погодитись з тим, що вони не мали достатнього політичного досвіду і підтримки широких верств населення в Україні, виключаючи її Захід і частину центру та Київ. Але вони ніяк не були і "загалом лояльними до держави", як це вважає пан Кметик, що повністю підтверджує публіцистика, яка ходила в ті часи у самвидаві. Українські дисиденти були носіями, зарядженими частками антитіл, які накопичувались в імперії. Частиною тієї сили, яка розірвала її, як би хто не сприймав цей процес: з радістю, з сумом, чи просто з прийняттям цього факту, як даність. Але вони були свідомими і щирими носіями цього антизаряду, на відміну від тих, хто пасивно розвалював економіку, отримуючи зарплатню і майже нічого не роблячи у численних НДІ та інших радянських економічних структурах. Політична діяльність і правозахист різні речі, щоб не сказати протилежні. Дисидентам потрібна була максимальна щирість, відкритість і стійкість у власних переконаннях. Політикам треба грати у велику і хитру гру, якою є боротьба за владу. Не можна докоряти дисидентам, що вони не виконали свого завдання, що суспільства, про яке вони мріяли ще немає і хто знає, коли воно буде. Можна тільки сумувати з того, що нашому суспільству і досі по більшості ближче менталітет колишніх партійних чиновників і інших зрощених з ними можновладців. Радянська система влади, що збереглася в Україні, відторгнула від себе невеличку частку колишніх дисидентів, які намагалися щось змінити і пішли в політику. Знали б про це автори, такі як п.Кметик, їм не впадало б на думку порівнювати з ними політиків колишнього СРСР — Горбачова, Хрущова, тощо. Щодо правозахисту — то він, і саме він, притягнув частину колишніх дисидентів, які не пішли у політику, і їх досвід нам і зараз потрібний як повітря, бо з дотриманням прав людини на пострадянському просторі справи не дуже змінюються на краще. Отож будемо вдячними цим людям за те, що вони зробили і не будемо дорікати їм ані тим, що їм зовсім і не снилося, ані тим, чого вони не могли зробити в країні, яка не дуже прислуховувалась до них. 

"Повість минулих літ":таємниці Нестора

Дев’ять століть минуло від часу закінчення написання «Повісті минулих літ», видатної пам’ятки історіографії та літератури Київської Русі, ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Преподобний Нестор — талановитий письменник кінця ХІ — початку ХІІ ст., автор і упорядник яскравого взірця давньоруського літописання. Цей «канонічно печерський святий», 1643 року внесений до цього правила київським митрополитом Петром Могилою, був дияконом, із-під пера якого зродилися рядки про будівничих Русі-України й про чесноти та вчинки людей. 

Нестор писав на підставі архівних матеріалів великого князя київського Святополка Ізяславовича, державних документів, книгозбірні Ярослава Мудрого, переказів, легенд і свідчень його знайомих, які тоді брали безпосередню участь у політичному житті держави. Літопис охоплює довгий історичний період, що починається подіями після потопу та розподілом Ноєм землі між трьома синами, про перших слов’ян і завершується 1113-го, коли літописець закінчив працювати над книгою, що була сенсом його життя.
Із творчої спадщини письменників Київської Русі до нас дійшло небагато. Через поділ держави декотрими князями між своїх синів, що воювали між собою, напади зовнішніх ворогів-печенігів, половців і татар та стихійні лиха було знищено значну частину багатої колись української культури, витоки якої сягають більш ранніх століть, ніж указував новгородський варіант літопису. У ньому заснування Києва датоване 854 роком. Навіть згадку про князя Кия, його двох братів і сестру там подано так, щоби місто Новгород возвеличити над Києвом. Тенденція істориків «старшого брата» була й далі є спрямована на приниження Києва, якому за часів Брежнєва та Щербицького московські «окупанти» України самі призначили вік. У 1980-1981 рр. у Москві вирішили: українська столиця святкуватиме 1500-річчя. А насправді Києву «відтяли», щонайменше, 1000 років. Такою була постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР.
Зі зростанням культури Київської Русі посилювався в її народу інтерес до свого минулого, до подій і діячів минувшини. Так виникали історичні перекази, що передавалися усно, а з появою писемності їх почали записувати. «Повість минулих літ» називається ще й «Початковим літописом». Розповідь у ній іде про територію, на якій розселилися слов’янські племена з їхніми звичаями та славним минулим. Відтак, перед читачем цього літопису постає енциклопедична історія — починаючи від засновників Києва з полянського племені, після котрих місцеві назви збереглися до наших днів. У Києві є річка Либідь, гора Щекавиця і вулиця Хорева.
Літописець Нестор — чернець, а отже, і християнин — прославляє видатних політичних діячів: князів Олега, Ігоря, Святослава, княгиню Ольгу, Великого князя Володимира, який запровадив християнство й зміцнив державну та національну єдність Русі-України, а також її військо перед нападами печенігів. На сторінках літопису згадано й апостола Андрія Первозванного, про якого Нестор писав: «Бачите гори ці, — сказав апостол учням своїм, — на цих горах засяє благодать Божа, і буде великий город і багато церков буде споруджено». За любов до книжної науки літописець назвав Мудрим тодішнього володаря Ярослава. Улітку 1037 року «заклав Ярослав місто велике і Золоті ворота. Заклав і церкву святої Софії, митрополичу, а потім монастир святого Георгія і святої Ірини… І зібрав скорописців багато, і перекладали вони з грецького на слов’янське письмо», зазначено в «Повісті».
А за 30 років до того, 1007-го, згадується, що князь Володимир, онук княгині Ольги, переніс останки своєї бабусі до Десятинної церкви Богородиці й поховав їх у дерев’яному саркофазі. Археологи підтвердили цю цілком імовірну версію літопису. Нестор Літописець порівнював княгиню Ольгу зі зорею, що передує сходу сонця. Померла Ольга 11 липня 969 року в Києві. І він записав: «І плакали за нею плачем великим син її, і внуки її, люди всі».
У самому тексті «Повісті» неодноразово переказуються офіційні державні документи – договори Русі з греками, торговельні відносини Русі з Угорщиною та Римською імперією, а легенди ґрунтуються вже переважно на написаних доти джерелах — монастирських оповіданнях чи так званих житіях осіб, визнаних Церквою святими, як, наприклад, про вбивство князів Бориса і Гліба їхнім братом Святославом (1015). Якраз у цій частині літопису підкреслено глибокий сум Нестора з приводу того, що руська земля страждає від князівських «усобних воєн і братовбивств».

Оповідання про князівські чвари та війни між ними згадуються до 1110-го. У «Повісті» відображено класову боротьбу між міським і сільським людом і панівною верхівкою. Різні повстання міського населення та смердів-землеробів були спрямовані переважно проти київських князів, зокрема проти Ізяслава, який у битві з половцями зазнав поразки й до Києва повернувся з неславою. Кияни зібралися на віче у дворі князя, і, боячись повстання, Ізяслав утік у Польщу. Із літописного переказу дізнаємося, що кияни досить спокійно розсталися зі своїм поганством і мирно прийняли християнство. Та не так легко позбулися старого язичницького культу в інших містах Київської Русі.
У Ростовській землі й у самому Ростові-Ярославському, одному з найдавніших міст Київської Русі, населення повстало проти християнського єпископа. Подібне повстання відбулося і в Новгороді не тільки проти єпископа, але й самого князя Гліба.
Нестор Літописець був релігійною людиною, тож його погляд на події був церковним. Він вірив, що світом керує Бог і все на світі діється за Його велінням. Нещастя народу — це кара, яку посилає Бог за гріхи, і Він, насамперед, попереджає людей якимись дивами: затемненням сонця, падінням комети, кривавою зорею, спалахами блискавок і громів, природними лихами-землетрусами, голодом, мором, засухами тощо. Із любові до рідної землі Нестор гірко сумує, що в ній панують безлад і розбрат. Заслуга літописця перед історією – у тому, що він прагнув показати існування руських земель, руської держави поряд з іншими державами світу в такому стані, у якому вона перебувалого

Пишучи свій літопис, автор мав на меті довести автентичність народу не без роду чи племені, а радше, як велич народу Київської Русі-України, що своєю історією має пишатися так, як і інші європейські народи. Літописець прославив патріотичність поодиноких князів, мудрість княгині Ольги, полководчий дар Святослава, рішучість Володимира, який, охрестивши свій народ, долучив його до тодішньої цивілізації. Возвеличив він просвітницьку діяльність Ярослава й похвалив його за заснування в Софійському соборі першої на Русі бібліотеки 1037 року, за поширення християнства, під час чого «помножувалися ченці-чорноризці, монастирі й храми будувалися». Крім того, дав йому належне признання за розвиток книжної науки: «Велика бо користь від навчання книжного. Книги — мови рік, які напоюють собою весь світ; це джерело мудрості… і той, хто часто читає книги, веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами». Дав йому й велике визнання за те, що сам зумів написати багато книжок і покласти їх у церкві Св. Софії, яку наказав збудувати й оздобити золотом, сріблом і «посудинами церковними».
Як ідеальний князь – захисник земель Русі-України та патріот – виступає в літописі Володимир Мономах (1053-1125), В оригіналі «Повість» до нас не дійшла, але праця Нестора Літописця була використана ченцем Лаврентієм як Лаврентіївський літопис, який він переписав 1377 року. А образ преподобного Нестора Літописця здавна привертав увагу багатьох скульпторів, графіків і художників, мистців і живописців, які своїми творами збагатили скарбницю українського мистецтва. був Великим князем київським із 1113 року до кінця свого життя. На постаті Володимира з роду Мономахів закінчується перший давньоруський літопис, який Нестор припинив писати того ж року, коли на князювання в Київ був запрошений боярською верхівкою Володимир Мономах, син Всеволода Ярославича. Через п’ять років, 11 липня 1018-го, була «закладена церква Святого Михайла, золотоверха, князем Святополком», — згадав Нестор якраз перед тим, де зміст «Повісті» продовжується описом Володимира, який «сповідується» перед своїми дітьми «Повчанням», написаним уже ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, що став редактором «Повісті минулих літ» 1116 року. Було би помилково вважати Нестора за автора всього «Початкового літопису», але він, схилившись над пергаментами в похмурій лаврській келії, кожну літеру каліграфічно оформляв і залишив по собі «поетичний твір», що пережив століття.
Сильвестр, як він сам зазначив наприкінці тексту, писав книгу, коли в Києві князював Володимир Мономах, а він тоді був ігуменом Михайло-Видубицького монастиря. Це дає нам знання того, що до попереднього рукопису Нестора Сильвестр додав тільки три роки подій із життя князя, а головне – «Повчання Володимира Мономаха дітям», котре він написав власною рукою, ймовірно, 1116-го. Йому тоді було 63 роки. До речі, «Повчання» передавалося від одного князя до іншого, і, читаючи слова Мономаха, вони знаходили там велику мудрість і вказівки для життєвих справ. Цей твір — слова вже немолодої, людини про те, як достойно жити на світі, як треба з пошаною ставитися до праці, до науки й до інтересів власної держави. Там є така порада: «А над усе не забувайте убогих… і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обідити… хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу… не проминіть ніколи людини, не привітавши її… На світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: «Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром виправдав життя своє».